Соціалізм здатний довести будь-яку країну до краху

02:01, 20 березня 2016

Кількох місяців вистачило, щоб амбітний соціальний проект американського уряду "Притулок Ігоу" перетворився в "державу", що складається зі злочинців, наркоманів і збоченців.

У людини має бути власний будинок – цю думку складно назвати оригінальною. Ще жителі стародавніх Афін намагалися вирішити проблему з поселенням незаможних — та справедливості заради варто відзначити, що з тих пір проблема так і не вирішена. Лише у ХХ столітті, коли Європу і світ заполонив соціалізм, більшість країн зафіксувало в Конституціях право кожного громадянина на житло. Реалізація цього права – окрема розмова. Без помилок, курйозів і відвертих прорахунків тут не обійшлося.

Першими масово будувати житло для бідних за рахунок держави почали в США, коли соціалізм захопив правлячу еліту країни. Подібні програми в цій країні стартували ще в 19 столітті, але повною мірою до справи взялися лише після Великої депресії. Рузвельтівський «Новий курс» акцентував особливу увагу на зведення соціального житла. Перші кілька сотень тисяч «квадратів» соціальних будинків надали біднякам вже в 30-х роках. Орендна плата за таке житло була символічною.

Варто зазначити, що соціальне житло було досить привабливим. Воно являло собою ряд одноквартирних невеликих котеджів на 3-4 кімнати з ванною і всіма комунікаціями, і навіть з заднім двором і палісадником. Вартість житла була копійчана. Щоб отримати право на таке житло, потрібно було довести свою цілковиту злидність. Можна тільки уявити, як заздрили біднякам низькооплачувані працівники – вони виявилися надто БАГАТИМИ для отримання права на соціальне житло. Результат вийшов спірним: простий шахтар змушений був платити більшу суму за оренду бідної тісної квартири, а безробітний жив у затишному котеджі (а дехто каже, що соціалізм справедливий).

Соціалізм вигадав злий геній.

Так тривало ще довгий час: соціальне житло в США було набагато комфортніше іншої житлової нерухомості. Природньо, з роками з'ясувалося, що на всіх бідняків котеджів не вистачить. Тому на початку 50-х років, коли по світу поширювався соціалізм, влада США вирішила відмовитись від будівництва таунхаусів і котеджів. Почалося будівництво великих житлових комплексів – цілих районів з повною інфраструктурою: магазинами, лікарнями, школами. Основою районів стали висотні будинки з недорогими квартирами – саме в них переселяли безробітних і жебраків з нетрів. Одним з найвідоміших районів став «Прюіт-Ігоу», побудований в Сент-Луїсі штату Міссурі.

Урочисте відкриття його відбулося в 1954 році. Нових мешканців чекали 33 будинки на 11 поверхів кожен, з розбитими зеленими галявинами навколо. У кожному будинку були затишні і відмінно обладнані квартири. У ролі головного архітектора проекту виступив молодий перспективний фахівець Мінору Ямасакі. У роботі він керувався принципами Ле Корбюзьє: комфорт, функціональність, сучасний підхід.

Перші поверхи всіх будинків були призначені під спільні потреби: там розташовувалися комори, сховища для велосипедів, пральні. На кожному поверсі архітектор передбачив широку і довгу галерею, яка, за задумом автора, призначалася для комфортного спілкування мешканців. Очікувалося, що тут будуть проводити вечірки, грати діти в негоду. Все, як обіцяє соціалізм.

Напередодні запуску проекту в Міссурі зробили перші кроки до толерантності: було дозволено спільне проживання білих і чорних. Новий комплекс повинен був стати символом єднання, терпимості і благоденства всіх американців. Назва району Прюіт Ігоу» — присвячена темношкірому пілоту Оліверу Прюіту (герою Другої світової) і білому члену Конгресу від штату Міссурі Вільяму Ігоу.

Вигнання з раю соціалізму

Бальзак свого часу написав: «Бідність заразна», однак ці слова були невідомі авторам амбітного соціального проекту – або ж вони поставилися до них занадто легковажно. Традиційне американське суспільство вже тоді було наповнене лівими ідеями. Всі «прогресивні» люди дивились на соціалізм, як наступний крок еволюції людства. Багато освічених американців припускали: бідна людина є жертвою безпринципного світу капіталізму. Товариство заново освоювало для себе прості істини: нагодуй того, хто голодний, приюти того, хто не має даху над головою. Правильний підхід, чи не так?

ХХ століття стало століттям глобальних соціальних перетворень, і його історія показала: ці прекрасні прості істини потрібно впроваджувати, тільки як слід перед цим поміркувавши. Після того, як в нові квартири комплексу «Прюіт Ігоу» заселилися одинокі матері, бідні бабусі, студенти з бідних сімей і багато інших малозабезпечених, з'ясувалося чимало неприємних фактів. Виявилося, що безробітні, алкоголіки і матері-одиначки іноді вирощують повних маргіналів, а бабусі краще підуть жити в богодільню, ніж будуть ділити дах з напівбожевільними питущими синочками. Студенткам не дуже-то по душі був ризик зґвалтування прямо в ліфті, а студентам не хочеться втрачати зуби, потрапляючи випадково у чергову бійку в під'їзді.

Білі полишили свої квартири протягом перших же років. Майже 99% населення комплексу склали темношкірі. При цьому освічені і працюючі афроамериканці теж вважали за краще не залишатися в новому місці: їм подобалося стати черговими жертвами нескінченних розбирань. Дві школи, що знаходяться на території житлового комплексу, дуже швидко покинули всі поважаючі себе вчителі. Залишилися тільки ті, хто були здатні витримати відкрито мастурбуючих або п'яних учнів на уроках.

Перетворення на пекло

Виявилось, що далеко не всі сучасні бідняки є жертвами обставин. У більшості випадків – це маргінали, які не бажають працювати і дотримуватимь правил пристойності, поважати права інших людей. Живучи розосереджено, серед більш-менш успішних людей, бідняки знехотя, але підлаштовуються під навколишню дійсність, дотримуються законів, іноді навіть приносять певну соціальну користь. Але опинившись в суспільстві собі подібних, вони повністю втратили голову. Створити величезний квартал, що складається з маргіналів, було відверто безглуздим рішенням.

Кількох місяців вистачило, щоб комплекс перетворився на «державу», що складається зі злочинців та опущених на дно особистостей. Тут жили «по понятіям», сприймали працюючих людей як кінчених, а безбашенних злочинців вважали авторитетами. Соціалізм в дії. Через 5 років тільки 15% власників квартир вносили мінімальну плату, необхідну для постачання води та електроенергії, вивезення сміття, елементарних ремонтних робіт. Ще через 5 років кількість платників скоротилося до 2%. Соціальний рай перетворився на гетто – причому, одне з найстрашніших в США. Архітекторська знахідка – галереї – стали місцем масових бійок. В галереях буквально жили підліткові банди. Світла не було: навіть якщо комунальники і наважувалися вкручувати лампочки, їх розбивали в перші ж хвилини. Поки ліфти ще їздили, вони ставали місцями групових зґвалтувань – знущання над нещасними жертвами іноді тривали годинами, і крики дівчат лунали на весь будинок.

Поліцейські виїжджали на виклики тільки вдень: всі ділянки офіційно відмовилися від нічних викликів, боючись втратити людей. Тільки в рідкісних випадках на штурм одного з будинків приїжджав спецназ – якщо вдавалося «накрити» всю банду. Вдень мешканцям з низьким авторитетом в цьому жахливому кримінальному світі ще можна було вийти на вулицю. Вночі це було рівно смерті. Соціалізм жив на окремо взятій площі.

Безславний кінець і важкі наслідки

Саме в роки існування цього житлового кварталу Сент-Луїс увійшов у трійку найбільш небезпечних міст США (і дотепер знаходиться в ній). У середині 60-х колись красивий житловий район перетворився в ідеальне місце для зйомок фільмів жахів: вибиті вікна у фасадах, гори сміття (двірники вже кілька років не обслуговували комплекс), сороміцькі графіті всюди, темні коридори (в крайньому випадку – ледь освітлювані ліхтарями, захищеними металевою сіткою). У цьому районі осідало 75% наркотрафіку міста, тому досконалою буденністю були скорчені в під'їздах тіла: хтось під кайфом, а хтось давно мертвий.

Навіть повій не зваблював цей район – він був занадто небезпечним для їх практики. Проституцією, за статистикою, займалася кожна третя мешканка комплексу, але для цього вони ходили працювати в респектабельні райони міста. Поліцейська статистика має ще одним цікавий факт: кожен другий житель «Прюіт Ігоу» був судимим. Правда соціалізм нам говорить, що злодії і вбивці — «соціально близькі елементи суспільства».

Район виділяв сморід: вони лише посилилися після прориву каналізації в одному з будинків: будівлю тоді було залито нечистотами від підвалу до даху. Творець «Прюіт Ігоу» давно викреслив цей квартал з свого резюме, хоча колись вважав, що проект зробить його всесвітньо відомим. Йому складно було зізнаватися, що він став одним з творців пекла – точніше його повноправного філії на землі. У 1970 році житловий комплекс офіційно визнали зоною лиха. І тут було гірше, ніж при повені, торнадо або пожежі. Міська адміністрація не визнала ефективним жодне рішення про порятунок району та його жителів.

Більшість комунікацій були зруйновані і продовжували руйнуватися, а ремонтувати їх з урахуванням зрозумілих особливостей ніхто не збирався. Влада прийшла до єдиного прийнятного виходу. Почалося розселення мешканців: їх направляли в інше соціальне житло, що представляє собою невеликі будинки в благополучних районах. Після виселення розпочався спільний рейд армії і поліції: в порожніх будинках відловлювали бомжів і наркоманів. Після зачистки будинок оточували і підривали. Два роки потому район представляв собою ряд котлованів, доверху забитих будівельним сміттям, над якими в спішному порядку висіяли траву і польові квіти. Міська влада досі вирішує проблему з вихідцями з колишнього житлового комплексу: це тисячі вбивць і десятки банд. Це відморозки, що з дитинства звикли жити у ворожому світі, та так і не пристосувалися до інших умов. Соціалізм в дії не виправдав сподівань.

Проблема цього та інших районів змусила всіх носіїв лівих ідей задуматися про правильність своїх дій. Виявляється, гроші і блага не здатні поліпшити існування людей, які викинуті на узбіччя життя з різних причин. Навіть обов'язкова і безкоштовна освіта не здатна вирішити проблему. Знищити дух нетрів може тільки постійний тиск носіїв культурної парадигми – але щоб досягти ефективності в цьому випадку, потрібно змінити кілька поколінь.

При створенні статті використані матеріали з інших сайтів. Перекладено українською.

Автор матеріалу: