Мати велику родину, багато діточок, для нас з чоловіком була лише мрія і ми дуже довго не зважувалися на такий крок. Завжди думали про те, що в нашій країні це просто неможливо -через економічну нестабільность. А створювати таку велику родину – це велика відповідальність перед дітьми за їх майбутнє.
Але, маючи донечку, все ж таки не могли розпрощатися з мрією мати хоча б ще синочка.
З цими думками і пішли до Служби у справах дітей, де вперше почули про створення прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу. Нам було запропоновано створити прийомну сім’ю. Важко дуже передати, що ми відчували в ті дні. Велика радість переповнювала наші серця. Йшли приготування: придбання речей для хлопчика, іграшок, кімнати… Нас так закружляло, що ми навіть не встигли подумати про фізіологічні та біологичні особливості майбутнього синочка (вік, наявність хвороб і т.д.)
Але ,якщо чесно, то це і не важливо, бо коли батьки чекають дитину, то їм байдуже яка вона буде: гарна чи негарна, хлопчик чи дівчинка, Головне в цій ситуації, що її чекають і вже дуже люблять…
Такі відчуття були і в нас: любов до синочка , чекання зустрічі з ним, очікування тієї самої хвилюючої миті. Але ж, на жаль, шлях до нашої мрії був не тільки переповнений радістю, а і певними труднощами. Разом із щастям нас чекала паперова рутина, яка відбирає купу часу, нервів,здоров'я. Дорога до синочка була довгою саме з цих причин, та бажання було настільки великим, що ми просто намагалися не зважати на всі ці неприємні моменти, підтримуючи один одного. І ось папери зібрані, по переду довгоочікувана зустріч…
Я пам’ятаю сльози на своїх очах, коли на столі побачила альбом з фотографіями дітей-сиріт… Я знала, що буде саме так, нам на курсах підготовки розповідали про процедуру знайомства з дитиною, нас з чоловіком ще тоді це обурювало, але дивлячись на ці фотографії нам було дуже боляче за цих діточок, нас переповнило почуття приниження – бо це нагадувало «крамницю», в якій треба вибрати сорочку (підібрати розмір, колір)… Стало дуже важко дихати в той момент…Ми не змогли вибрати…Це був кінець нашої мрії…
Ми вже зібралися виходити зі служби у справах дітей, як почули прізвище хлопчика, фотографію якого не встигли внести до альбому… Це і була наша дитина… так і з’явився у нас Кірюля…
З того дня діточки "народжуються" в нашій сім’ї раптово. Ми ніколи їх не вибираємо.І дитячий будинок сімейного типу ми ніколи не планували. У лютому місяці 2013 року ми почули від працівників служби у справах дітей про двох хлопчиків, яких ніхто не хоче всиновлювати, від яких усі відмовляються, бо в них є певні проблеми зі здоров’ям. Серце відразу наповнилось любов’ю до них. Вся сім’я відразу прийняла рішення забрати дітей.
Не можливо передати словами, яке розчарування в очах було у маленького Сергійка. Один раз подивившись в ці голубі гарні очі можна було відразу зрозуміти скільки йому довелось пережити за перших своїх три роки життя. А його братикові ,Вовчику, всього лише рік.( І забирали ми хлопчиків з дитячого будинку в його день народження.)
А Сашика служба у справах дітей привезла тимчасово ,на декілька днів, доки бабуся від горілки в себе прийде. Ніхто навіть і не уявляв, що дитина приїхала не на деякий час, а просто до себе додому. Виявилось-жити з родиною було його великим бажанням.
Саша і Даша… дуже схожі не тільки імена, а і їхні складні долі.Бо за десять років свого життя діти придбали негативний життєвий досвід. Так вже склалося. І кожного дня ми бачимо, як вони намагаються боротися зі старими звичками минулого способу життя. Кожного дня вони працюють над собою і радіють здобуткам, новому життю.
Ось так і з’явився дитячий будинок сімейного типу, можна сказати автоматично… Бо метою не є створення якоїсь офіційної форми, чи якогось закладу… Метою, для нас з чоловіком, є створення «храму великої любові», іноді цей храм перетворюється на «майстерню душі», а для діточок це казочка їхнього життя.