Нарід, який зрадив своєму достойному лідеру, заслуговує на злиденність. В цьому є щось таке, що важко пояснити чи зрозуміти і навіть усвідомити. Та це все, як виявилось, працює бездоганно. Такий собі незбагненний та надійний "закон природи".
Часи 2004-2010 здаються зараз, через багато років зубожіння українців просто еталоном заможного життя кожного. Та людям було мало - і це цілком природнью. Люди почали бажати більшого, але...
Закляті вороги України точно знали що слід зробити, щоб повернути Україну в багнюку, поближче до себе. Що треба зробити з нацією, щоб запустити процеси саморуйнації?
Насамперед, вбити лідера. Далі вже все не так складно. Або фізично, як то було в історії не раз, або облити брудом й збити людей з пантелику. Тонни бруду, що безперервно лилися по всіх каналах інформації впродовж 2000-них років в решті решт зробили свою чорну справу і "лідером" поставили свого. Поставили в тому числі ті, хто голосно кричав "Єто мой земляк, он наш, донецкий!". Кричали вони своїм язьіком, звичайно - бо ж "хохльі тупьіе, а мова ваша сельская...". Горлали в Криму, в Одесі - "он защітіт нашє право нє блєять на мовє".
Лідера справжнього раптом не стало... Не стало навіть фізично, бо перебування за ґратами не дає жодної можливості до повноцінної боротьби. Та справжній лідер не здався, лідер продовжував боротьбу як міг - і в решті решт, разом зі своїм народом, якому він пробачив, переміг. Переміг тільки в тому, що отримав ще один шанс для нормального, повноцінного європейського життя.
І що ж зробив невдячний народ? Народ знов помилився... Народ знов не розібрався хто був його справжнім лідером. Кара прийшла миттєво. Страшна кара, сувора... Тепер вже смертельна.
Чи буде ще один шанс? Має бути, скоро. А бруд все тече, тече, тече... І ціна помилки знов зростає. Що далі?
