Сто сорок діб спілкування українською мовою

22:48, 19 липня 2016

Вітаю вас, мій дорогий читач. Сьогодні хочу поділитись своїм досвідом з переходу нав'язаної нам російської мови на нашу рідну, квітучу та могутню українську. Нагадаю, що я з 1 березня 2016 року остаточно вирішив переламати себе заради дітей та власної гідності, та нарешті, не чекаючи інших, подати приклад та почати спілкуватися державною мовою. Забажав, зробив - і ось вже 140 діб з УСІМА без винятку розмовляю виключно українською. Спочатку то було незграбно, хоча в мене був стартап та невеличкий вже досвід спілкування, але одне діло поговорити 5-10 хв, а інше діло тримати мозок під постійною напругою, тому що думки то російською. Після тижня в мене почалась легка паніка, по перше виходило в мене м'яко кажучи не дуже, по друге я знаходився в стресовому стані, т.я. вийшов з зони комфорту, плюс втомився всім пояснювати, якого це мені закортіло раптом на 33 році свого життя перейти на державну мову. Далі стало легше, але все одно десь перший місяць було важкувато, але я вперто йшов до своєї мети. Всі думки намагався переналаштовувати на українську мову, щоб перше спливало українське слово. Але все одно, слова типу "сахар", "лицо", "красный", "да", "нет" та інші, часто вживані у побуту, дуже часто прослизали з моїх вуст. Звичайно через секунду я виправлявся, але все одно... Після двох місяців спілкування я вирішив почати привчати свою дружину до цієї справи, т.я. кінцева мета, а саме: щоб мої діти почали розмовляти українською майже ні на йоту не просунулась. А все тому, що по перше, я ще не ідеал, по друге, дружина більше часу проводить з дітьми + навколишнє оточення. І яке було моє було здивування, коли моя кохана на відріз і категорично відмовилась розмовляти українською. Які я доводи не приводив, до серйозних сварок доходило, але вона казала одне: це твій вибір, а це мій, ти стільки років розмовляв російською і нічого. Тобто моя кінцева мета стала під загрозою, а саме привчити своїх дітей з малого думати та говорити українською, навіть малий казав чітко "тато", а потім перестав і залишився тільки "папа", хоч скільки сот раз я повторював, що я "тато". З моїх знайомих ніхто не підтримав мій "флешмоб", хоч і невеличка частина казала, що пишаються мною, і що теж хотіли б почати розмовляти, але ніхто так і не наважився. Причина банальна: лінь, страх, сором, не бажання нічого міняти.

Що я маю на сьогодні - звичайно мій рівень виріс, але навіть для цієї статті прийшло раз п'ять звернутися до словника. Суб'єктивно я можу собі поставити четвірку з мінусом, але я вважаю, що це все одно результат, зважаючи на те, що ВСІ навколо, окрім мого брата та працівників Лагуни, розмовляють російською (ну може там колись максимум на хвилину можуть зглянутись та поговорити українською зі мною). Ось таке в нас місто Дніпро, в якому люди хочуть змін, але не хочуть міняти себе.

Тому любі друзі, будь ласка, починайте мінятися. Як казав Шевченко: Борітися - поборете! Звичайно, для мене зворотньої дороги вже нема, я як солдат, захищаю і буду захищати свою мову, своє право і обов'язок спілкуватися нею, щоб ніяка падлюка сєпаратюська не прийшла до мене додому захищати російськомовне населення! План мінімум я досягну це точно, мої діти БУДУТЬ розмовляти українською і я сподіваюсь, що дружина теж, інакше мені буде важко з нею уживатись, щоч я її шалено кохаю. Ну а план максимум - хоча б одного дніпровця переконати змінити себе, сказати ні окупаційній мові. Запам'ятайте: перша була руська мова (це українська) - а російська виникла набагато пізніше як діалект, і завдяки експансії, війнам, голодоморам, винищенням та переселенням людей, заполонила себе скрізь та затуманило розум мільйонам людей, нав'язавши себе "рідною" мовою та "братнім" народом. Слава героям!